Мотря

тримає. Чому ж тоді і на гетьманській тарілці не можна було вам добачити портрету моєї пані?

Що моя дружина — жінка стійка, з того я собі великого сорому не маю, бо вона мені, за

недостатком часу, у моїх маєтностях велику поміч повседневно чинить, за що я Господові,

встаючи й лягаючи, з глибини серця мого щиро дякую, що не спарував мене з якоюсь модницею,

легким вітром підшитою. Кажуть про неї, що нібито як вона гляне, то молоко кисне. Та це лиш

вигадки такі, бо, дивіть, кілько я літ з нею прожив, а й досі не скис.

— Якщо на вас, пане суддьо генеральний, дивитися, то треба сказати, що у вас дружина,

що й кращої не треба.

— А так! Вона, бачите, не з тих, що, як то кажуть, через твою яму на другого гляну.

— Але й ви, мабуть, не з тих, щоб можна сказати: одну милу в яму, на другую гляну.

— Хорони мене, Боже, я не з тих, що, як той мовляв, взяв Бог жінку, а я візьму дівку. В

мене вже тая пісня давно відспівана, і вдруге я її співати не хочу. Я чоловік старої моди, не

теперішній. Ви, пане стародубський полковнику, знаєте, як воно є, бо чую, що й ваша пані Настя,

не в гнів їй кажучи, не іншого кшталту; жінка цнотлива, але за словом до сусіди не йде. А що про

мою всячину плещуть, то тому, бо вона гетьманові не злюбилася, а знаєте, що від голови риба

смердить.

— Тс! — і стародубський полковник смикнув Кочубея за рукав, бо гетьман недалеко від

них сидів і з Меншиковим щось пошепки балакав.

— Від тої вашої чорної "кагуї", — казав світлійший, — хміль мені з голови вишумів, а я,

правду сказати, таки чимало випив, бо й пивниця ваша дійсно гетьманська.