Мотря

Гетьман остався сам між високою монастирською оградою і ще вищими мурами

монастиря, і його обдало тим сумирним спокоєм, якого нігде більше на світі не знайдеш, лиш

там, — та ще хіба в гробі.

— Може, в гробі... — сказав до себе гетьман, сідаючи на розігріту сонцем кам'яну лавку,

недалеко воріт.

На вузькій смужці мурави, що ніби зелений хідник бігла вздовж муру, бриніли працьовиті

бджоли, нарікаючи, що залетіли туди, бо обніжжя не було з чого збирати. Біля входу не було

навіть квіток, ні родючих дерев, нічого, що нагадує життя.

"Безплодне існування", — майнуло гетьманові крізь голову, і, ніби у відповідь на те, він

побачив на зеленій мураві фіялкові очі не старої ще воротарки, в котрі так важко зазирнути, бо

вона їх соромливо спускає додолу.

"А шкода, замітні в неї очі... — подумав гетьман і ніби засоромився тієї думки. — Дивно,

що навіть в обителі святій не обженешся від тих грішних думок, ніби від настирливих комах, і що

скрізь так дуже жаль тобі життя, котре могло би процвітати, а даром в'яне... А все ж таки як їм

тут тихо, як далеко від турбот і суєти житейської! Не ганяють за розкошами і за славою, не

журяться, що про них скаже будучність, байдужне їм життя... Може, й байдужне, не вірю...

Чоловік найзавзятішого ворога поборе, лиш не себе..."

— Мати-ігуменя казала просити вашу ясновельможність до своєї келії, — озвалася

воротарка, витручуючи гетьмана з задуми. Голос її звучав тепер, як дзвінок у погідну днину,

тільки очі заодно ще дивилися на свої білі пальці, що визирали з-поза ремінців на грубій