Мотря

підважили зуби і залляли його водою. Створив широко повіки, глянув на гетьмана, здригнувся і

промовив одно слово:— Кат!

Хтось кинувся на нього і хотів бити.

— Як ти смів? — почав.

Але гетьман спинив його рукою:

— Лиши! Він уже на Божій дорозі... Скорше від нас стане на Господньому суді, щоб

жалуватися на нас.

— Не жалуватися, а проклинати, людоїди!

Гетьман сів біля нього і своєю білою рукою відганяв мухи з-над його очей.

— Всі ми станемо на судищі Господнім, і всім нам кара буде або нагорода. І щолиш тоді

видні будуть усі наші мислі й помишленія і всі гріхи наші, вольнії же і невольнії, — говорив

голосом тихим, котрий вливався в душу конаючого, як останні ліки. — І щолиш тоді побачимо

себе такими, як ми є, і здивуємося дивом великим, що ми себе не знали. І здивуєшся тоді також і

ти, мій нещасний брате, що не знав гетьмана свого і проклинав його за те, в чому він не

повинний... Не одно він робить, бо мусить, бо всі ми люди не власної волі, але все робить він

лиш тому щоб краще було тим, що прийдуть по нас, дітям і внукам нашим.

Умираючий насилу підняв повіки:

— Внукам? В мене їх четверо, дрібних. Сини погибли в походах. Внук без опіки...

— Заспокійся, мій брате, я не забуду про них. Ти з якого полку, з якої сотні, як звешся?

Насилу почув відповідь і казав записати.