Мотря

Господь, так видно, що треба ними поділитися з ближнім своїм. Гадаю, що я тобі найближча.

— Як гадаєте, так воно і є, — відповів гетьман, подаючи матері крісло з високим

поруччям.

— Сідай і ти, — сказала, — обом нам треба шанувати ноги, мені, щоб занесли мене на

другий світ, тобі, щоб зайшов до мети, котру собі намітив. Сідай і спочинь! Ти, бачу, втомлений.

Може, що в тебе болить? У нас є сестра, аптекарка, знає ліки всілякі краще від наших хірургів і

докторів. Не соромися, кажи!

— Ні, мамо, тілом я, славити Бога, здоровий, як риба, тільки душа в мене болить.

— Важкий це біль, мій сину, важкий, та нема такого боління, котрого б не укоїв Господь.

Ти б до архімандрита нашого пішов, висповідався, він людина умна й богоугодна, сподіюсь,

полегшало б тобі.

— Більше угодної людини, як ігуменя Марія-Магдалина, я не знаю.

— Не кажи так, мій сину, це гріх. Розмова одно, а сповідь друге. Сповідь розгрішає

грішника. Але ви, люди модні, начитані в латинських поганських книжках і у французьких та

італійських грішних романах, не соблюдаєте Божого закону, довольності всяческія собі

вигадуєте, а тоді: "...душа мене болить". Авжеж, що болить, коли ти її раниш гріхами

всевозможними... Але я балакаю, а ти ще, може, й не обідав. Певно, з города вертаєш, діла мав

з москалями, а може, тої адської фортеці дозирав, що й нам спокою не дає.

— Ви вгадали, мамо, я радо пообідаю з вами, за монастирською трапезою.

— Ні, ні, мій сину, — казала, заперечуючи головою, ігуменя, — туди я тебе не впущу,