Мотря

руками, так само зложеними на лоні, як на тім портреті, що висів у робітні гетьманській, проти

його стола.

Колись гарне, тепер уже тільки поважне обличчя, так дуже характеристичне для роду

Мокієвських, видимо, хотіло робитися лагідним і добрячим. Але тільки очі ніби всміхнулися

легко, уста ж остались, якими звичайно були, ніби вони і зроду сміятися не вміли...

Гетьман підійшов до материної руки і поцілував її, тую худу, тонку, маленьку і зимну руку,

як у вмерлої.

— Благословення вашого прошу, мамо, — сказав покірно.

— Благословення Господнє да будет с тобою однині і до скончанія днів твоїх, мій сину, —

відповіла, підносячи голову на склепіння, котре висіло над ними і придавлювало їх, як людей, що

були зависокі для нього.

Хвилину уста ігумені, безцвітні і вічно дрижучі, шептали ще якусь молитву, котрої ніхто,

крім Господа Бога, не чув, а потім вона, нараз змінюючи голос і поставу, сказала:

— Спасибі тобі, Іване, що зайшов провідати мене. Скучилося мені за тобою, синку, давно

ми не бачилися... А може, ти не рад, що я так до тебе говорю, на тобі ж орден почеплений, як

бачу, і царя ти вчора в себе гостив, великою ложкою з ним їв, високу ти, значиться, пісню

співаєш.

— Не те, мамо, не те, а багато діла всякого і ще більше турбот, і то великих турбот, тому

й не заходив до вас. Пощо старість вашу і мир дому сего тривожити мирськими ділами.

— Пощо, пощо? І гадки хочуть добутися наверх, і їм у голові тісно, і коли їх создав