Мотря

вовка між овець не пускають, але скажу подати обід у першій келії, з'їмо його разом, як колись

давно бувало. Тільки ласощів таких не буде, а ти, грішнику, був до них великий охотник. Пора

тобі, Іване Степановичу, смирити плоть, ой, пора!

Погрозила йому рукою і постукала патерицею у входові двері. Казала подати обід на

двоє. Пісний монастирський обід, риба з Дніпра і ярина з власного огороду, оброблюва~ ного

руками сестер-послушниць, і блинці на олію.

— Що ж ти за таку журу маєш, мій сину, говори! — казала мати. — Ти мені й снився,

синку, на білому коні і з хрестом у руках. Грішно вірити в сни, але кажуть, що це або велика

шана, або немале горе. Молю Господа Бога, щоб ні одного, ні другого не давав. Бо якої тобі ще

шани треба?

— Якої? Ви ще питаєтеся, мамо? Хіба ж це шана, оцей святий Андрей і ця княжа корона,

що її мені готують?

— Мені — ні, але людям, видно, що шана, бо чого ж би вони побивалися так за тим

добром?

— Я хочу одної шани, щоб люди казали колись: визволив Мазепа Україну, та не так, як

Богдан, на короткий час, а надовго, навіки, якщо люди можуть балакати про вічність.

— Доброї ти шани собі бажаєш, мій сину, і хай тобі Всевишній і наша заступниця свята,

Матір Господня, поможуть, щоб ти доступив такої честі, але невже ж ти гідний її?

Гетьман поклав ніж і вилки на білу гладку тарілку і дивився у вікно, що маленькими

круглими шибками визирало на зелений монастирський город... На вікні стояли глечики з