Мотря

— Гарний край та ваша Україна, — хвалив цар, — тільки жарко дуже і до моря далеко. Я

б ті ваші пороги до чортової матері геть порозбивав та флотилію у Понтус Евксінус[2] пустив,

турецькому султанові під самий його закоцьорблений ніс. Правда, Даніліч? Подумаємо над тим.

Меншиков по старій звичці хотів знов зірватися з місця, але цар так кріпко поставив йому

руку на коліно, що йому аж у пальцях затріщало.

— Ну, отже! Але ти, Іване Степановичу, — звернувся цар до гетьмана, — прости за

слово, дурний.

— Його величество, — почав Меншиков, хотячи злагодити гострий вислів царя, але цей

не дав йому прийти до слова:

— Пошийсь і ти у дурники та їдж бублики, от що! — казав до Меншикова, а повертаючись

знову до гетьмана, говорив: — А дурний ти, Іване Степановичу, тому, бо нас так славно гостиш.

Мої люди і без того просяться на Україну. Дозволь, мовляв, царю, піти й хорошенько

обловитися, бо під царським оком у Петербурзі годі здирства робити. А якщо цей пир ще яку

годину потриває, то й Даніліч захоче на Україну проситися... Не переч, князю, не переч! Ти ж.

перед хвилиною сказав, що кожде моє слово — це суща правда, значиться, я правду кажу. Чого

доброго, тобі ще й гетьманської булави захочеться...

Цар уже таки добре був випив, і в його що було в серці, те й було на язиці. Від трунку та

від горяча понабігали йому жили на висках і на великих мозолистих руках, високе чоло

морщилося, а бистрі очі вискакували з лоба й бігали направо й наліво. Цар кивав нервово

головою, жмутки буйного волосся тряслися, і він подобав тоді на льва, що шукає жертви, щоб