Мотря

Степановичу, коти! Будемо пити за твоє здоров'я та думати, як би тобі віддячитися за таку

анижівку. Правда, Даніліч?

— Що ваше царське величество звелять сказати, все суща правда, — відповів Меншиков,

зриваючись з місця і стаючи з руками по швам.

— Сідай, князю! — гукнув на нього цар і сіпнув так сильно за рукав, що Меншиков

перестрашено глянув, чи він ще рамена тримається. — Ти ж не бублики продаєш, — говорив до

нього півголосом, — а на пиру в гетьмана за столом сидиш, зрозумів? А пустих компліментів теж

не потребуєш казати, бо я на них не ласий. Говори прямо, що славна Мазепина анижівка і що ти

її вип'єш, якщо я тобі позволю, а за це ми придумаємо Мазепі такий дарунок, якого він і не

сподівається.

— Ваше царство, ваша й сила, — відповів гетьман, — а для мене вже й тої честі багато,

що такого великого гостя вітаю у своїй мізерній хаті.

— Дай Боже всякому такої мізерії, як у вас, Іване Степановичу, — казав цар. — Та не

лиш, як у вас, але як і у ваших людей. Може, Кочубей бідний?

— Гетьман знає, що у нас нічого немає, — відповів Кочубей, викликуючи загальний сміх,

бо всім відомі були його багатства.

— Веселий народ малороси, — завважив цар, — вам і блазнів і карлів не треба, а мої

понадуваються, як сичі, що й страва мені не смакує. Налий же, Іване Степановичу, ще моєї

анижівки, їй же Богу, хороша.

Гетьман налив, цар підняв чарку, хор заспівав "Многая літа".