Мотря

боявся. Як треба, потерпить.

Тітка Лідія, одягнена, як до дороги, молилася перед іконою Пречистої Діви. Полюбила

Мотрю і тепер з жалем відпроваджала її на непевну долю: "Претерпівша за нас, грішних, прийми

безталанну дівчину Мотрю під свій божественний покров".

До гетьманського кабінету увійшла Мотря. Руку простягнула до нього.

— Спасибі, милосте ваша, за добро і не поминайте злом!

Гетьман вхопив її дрібну руку в свої дрижачі долоні.

— Мотре, Мотре, не знаєш, як мені важко!

— Лишім слова. Що мало бути сказане поміж нами — сказалося. Тепер на діло час.

Гетьмане, Іване Степановичу, кажіть світити свічки, уквітчайте стіл, налийте чарку старого вина.

Випийте на потугу. Чуєте, — на потугу, а не на потуху! А тоді шаблю щокращу підберіть і

поминайте нею Мотрю. Шаблею поминайте мене, а не жалем, бо жалувати нема чого. Я пізнала

шастя. Не жалуйте людини, що щасливою була, жалуйте того, хто щастя на очі не бачив.

Прощавайте!

Хотів пригорнути її до себе, не пустити, відкликати від'їзд, не дати... Вихопилася, як із

жмені птаха, і вилетіла крізь двері.

За нею тітка Лідія побігла. Гетьманські служки відчинили й затріснули за ними дверці.

Заколисалися на сідлах фореси, і білі коні помчали по білих снігах... Білі коні.

Крізь вікно військової сторожівні визирав Чуйкевич. "Своєї долі навіть такими кіньми не

об'їдеш..."