Мотря

другі — ні. Одні кричать і галасують, а другі тихо терплять.

— Ти до тих, других, належиш?

— Не люблю галасливих людей. Вони або мають нечисту совість, або бояться. Криком

гадають заглушити одне і друге. А врешті-решт прийде смерть і всім нам рівно затурить уста.

Тоді я так само тихо лежатиму, як Любов Федорівна, блазень, як його пан, — гетьман. Та тільки

різниця, що за рік-два про мене й пес не гавкне, а про вас говоритимуть довго. Брехатимуть. Не

знаю, хто нещасливіший з нас. Найщасливіші ті, що нічого не роблять. Вони до тої міри

перейняті безділлям, що на діло не мають часу. І так їх минає життя. А по смерті всі ми рівно не

робимо нічого.

— Гадаєш?

Карлик утер рукою сльози:

— Збрехав. Ті, що працюють за життя, і по смерті трудяться. Праця працює за них. Вона

вічна. Ти, гетьмане, напрацювався чимало. Чи на пожиток, чи на шкоду — це будучність покаже.

Не помиляються лиш ті, що нічого не роблять... Я прийшов потішити тебе.

— Спасибі! — і гетьман погладив свого карла по голові. Цей мовчки висунувся з покою.

Гетьман не клався цієї ночі спати. Рано мали приїхати Кочубеї, Апостол і Орлик. Мала

рішатися доля його і Мотрі.

ОЧІ

Кочубей не любив дивитися в очі. Тими вузькими і трохи скісними очима він усе блукав по

боках, ніби щось згубив і не міг знайти. Нині прямо втікав перед поглядом гетьманським.