Мотря

Гетьманові пронизливі зіниці зазирали йому в душу, як сповідник затаєних гріхів.

Кочубей виправдовувався, спихав цілу вину на людей, котрі тільки того й пильнують, щоб

обезславити його і його хату. Чого то не говорять про Кочубеїв! Бідна Любов Федорівна стала

чорніша від землі, постарілася і знемощіла.

Кажучи це, зітхав і кашляв. Гетьман з жалем і погордою дивився на свого колишнього

товариша. Жалував того Кочубея, що міг бути, і погорджував тим, що був, — що тепер

згорблений сидів за столом, між Апостолом і Орликом.

— Ми, Василю Леонтійовичу, залюбки нарікаємо, за людей забуваючи, що й самі ми не

ангели, а люди. Що тії люди говорять і що вони говоритимуть, це їх діло, не наше. Кождий не

тільки за вчинки свої, але й за слова здасть колись справу на страшному суді.

Кочубей втулився у фотель і зробився малий, маленький. Не любив, коли йому

пригадували про суд.

— Не на балачку запросив я ваші милості до себе, — казав гетьман, — а щоб довести до

пуття дуже складне і важне для мене, а гадаю, що і для тебе, Василю Леонтійовичу, всім нам

відоме діло. Я добре передумав його і по пунктам списав його на папері. Будь ласка, Пилипе, —

звернувся до Орлика, — прочитай це письмо.

Орлик прочитав довірочне зобов'язання Кочубея прийняти свою доньку Мотрю під

батьківську опіку (виразно: батьківську!), щоб її не діялася тепер, ні в близькій будочності ніяка

кривда. Батько прощає її поневільну вину, що не пішла в монастир, куди її хотіли запроторити...

Кочубей скривився. Гетьман з притиском повторив: