Мотря

— Не тяжче, ніж мені оставатися без тебе. Посумніють мури, і пусткою повіє по хаті.

Краще не приїздила б була, Мотре.

— Коли б знаття, як краще! Чоловік собі не ворог, а потопаючому і соломинка спасіння.

Нараз Мотря ніби забула про все і, зміняючи голос, спитала:

— Ти нині листи дістав? Бачила, як посланець приїхав. — Гетьман надумувався, чи

казати, чи ні. Мотря зауважила його вагання.

— Не відповідай. Може, мені не треба знати. Я з цікавісті спитала. Жінки, Євині дочки,

зроду цікаві. Не кажи, не треба! Пощо мені мішатися до твоїх діл. Я не поможу тобі. Ти сам

найкраще знаєш, що і як робити.

Гетьман в тих словах відчув докір. Людина, якій він бажав довірити своє ім'я, свою честь,

перед котрою жодної тайни не хотів мати, від'їде з почуттям горечі в душі. Того бути не може.

— Щоб ти, Мотре, знала, як люблю тебе і як я довіряю тобі, слухай. Почуєш, чого ні

Орлик, ні Войнаровський не знають, чого догадувалася одна тільки людина на світі, — моя мати.

Царське ярмо надто угнітає народ і мене. Проливаємо кров не за будуче наше щастя, а лиш за

гіршу недолю. Помагаємо Петрові побити шведа, а забуваємо, що буде це також побіда над

нами. Побідоносний цар запряже нас до свого тріумфального воза, як рабів, щоб тягли його

колісницю.

Мотря стрепенулася. Її очі, перед хвилиною повні бездонного смутку, скинули з себе імлу,

роз'яснилися, побільшали. Уста розхилилися злегка, пальці нервово дриґнули. Вона повисла на

гетьманових устах, ніби від того, що вони тепер скажуть, залежить її доля й недоля.