Мотря

CARPE DIEM[64]

Гетьман потішався надією, що Орлик з добрими новинами з Києва верне. Але і та надія

підвела.

Орлик, не окриваючи нічого перед гетьманом, сказав, що митрополія наша закабалена до

решти. Вони і кроку без Москви не ступлять. В митрополії відоме вже гетьманове діло. Чекають

тільки, коли він стане дозволу прохати. Рішить Москва, котра знає гетьманові змагання, щоб

українській церкві привернути її колишні права.

— І як же ти гадаєш, Пилипе? Як рішить Москва? — спитав гетьман.

— На мою гадку, ваша милосте, якщо в діло не встрягне сам цар і не скаже його скоро й

прихильно вирішити, то вони тягнутимуть довго. Це їхня політика, бо за той час можна

виторгувати дещо, можна гетьмана заставити, щоб він ішов їй на руку. Чимало у нас всяких

спірних питань про церковні й монастирські маєтки, про всілякі надання, чимало прохань о

жертви для їхніх церков і монастирів.

Такого ж козиря не випускається з рук, бо він не попадеться вдруге.

— Певно, що вдруге не попадеться, — відповів, сумно всміхаючись, гетьман, — але я не

хочу, щоб вони мене тим козирем побивали.

І гетьман рішився. Для загального добра, із-за державної конечності жертвує своїм

власним щастям. Поки що, бо він не тратив надії, що доля повернеться прихильно до нього і що

український гетьман, може, вже й незабаром, не буде приневолений оглядатися ні на царя, ні на

патріарха, а робитиме так, як йому совість і серце велить.