Мотря

— І великий тягар двигнеш, коли хочеш. Не треба наперед казати: не можу. Бачиш, Іване

Степановичу, я вже такої химерної вдачі, що не вдоволяюся тим, що другі. Друга вдоволилася б

ласками твоїми, про все позабула б, а тямила б одно, що вона гетьманова коханка. А мені

спокою не давали б гадки, що гетьман із-за мене має зайву турботу і що він турбується мною зі

шкодою для діла. Я того ніяк не хочу. Вір мені, що скорше жертвую собою, ніж погоджуся з таким

приниженням своєї гордої вдачі.

— Жертвуєш собою? Як?

— І найбіднішому лишається велике добро, — право розпоряджати своїм життям.

— Мотре! — крикнув гетьман, аж шибки задзвеніли.

— Не бійся. До того мені ще далеко.

— Руку даєш?

— Слово чесне даю.

Вхопив руку, стиснув, а потім став її обсипати цілунками.

Вихопила насилу.

— Ти нині, мабуть, погано спала, Мотре, — казав, — не знаю, що так збентежило тебе.

— Прочуття. Прочуваю, Іване Степановичу, що щастя наше було, як зимою сонце. Блисло

на хвилину і сховалося. Але і за те хай буде Богові дяка. Те сонце озарило мене. Я нині інша,

ніж була перше. Я, наче вперше, побачила сонце. Не забуду його ніколи. Не забуду тебе, Іване

Степановичу, мій пане!

— Мотре, сонце моє!