Мотря

— Ти віриш в це? Щаслива. Філософи щось друге гадають.

— Не вчена я, Іване Степановичу, і філософів твоїх не читала. Говорю те, що чую, а чую

я, що хоч тілом будемо далекі від себе, душі наші все триватимуть укупі. Снилося мені вчора,

що ми по хмарах ходили, шукаючи наших зірок.

— І знайшли?

Мотря голову похилила додолу.

— Знайшли? — питався гетьман.

— Ні, — відповіла насилу. — Але, бачиш, ми по хмарах ходили. Так ходитиме довго-довго

Мотря біля гетьмана свого, з'єдинені в пам'яті людській. Може, наперекір долі, котра нас

розлучає, Господь пошле нам з'єдинення вічне. І за літ сто або двісті, може, той, що згадає

славне ім'я гетьмана Мазепи, пом'яне також безталанну Мотрю... Чого ж нам сумувати нині?

— А все ж таки сумно мені буде без тебе. Я не нинішній, Мотре. Не забуду тебе ні за

чаркою, ні за танцем. Ти моя остання любов і, мабуть, перша правдива. Сумно розставатися зі

щастям своїм.

— Скільки літ прожив, не знаючи мене, проживеш і решту.

— Хто раю не бачив, той і не тужить за ним.

— Я побачила свій рай і думкою буду раювати.

— Говориш, Мотре, щоб потішити мене. Як гашішом, впиваєшся словами.

— Не віриш? Так спитай людей за рік, за два, за десять, спитай, як Мотря живе. Коли

почуєш, що нарікає на долю, що ходить, як осіння днина, що покорилася судьбі і тягне лямку,