Мотря

— Не буде того, Мотре, не буде! — промовив, зриваючись з місця, гетьман. — Не люблю

недомовлених слів і недоспіваної пісні. Бачиш, я міг пісню свого життя вже давно увірвати, як

власник величезних маєтків, як порфіроносний герцог, а я хочу доспівати її до краю.

Недоспівана пісня бренить у просторах, блукає по степах, до могил прилягає, додаючи ще

більшого смутку до тої нашої сумної української антифони. Хочу її настроїти на новий мажорний

акорд, хочу переломити український смуток.

— Не хочу перешкодою бути в здійсненні твого хотіння.

— Кажи ясніше!

— Бачу, що через мене ти маєш нові турботи, тобі і давних досить. Догадуюся, з чим мати

вчора приїжджала. Не вгнеш ти її, Іване Степановичу, хіба зломиш. Але ломати не схочеш, бо

це моя мати. Я розумію тебе і, власне, тому не бачу іншої стежки з того зачарованого кругу, як

покинути тебе.

Сказала це так спокійно і таким звичайним голосом, що йому прикро зробилося на серцю.

— Видно, не любиш ти мене, коли покинути бажаєш.

— Не люблю самолюбною любов'ю. Велика любов до великої жертви спосібна, а велике

діло великої любові вимагає.

— Чи передумала ти над тим, що кажеш? Куди ж ти підеш від мене? Скрізь вороги, твої й

мої, Мотре.

— Хто дивиться в сонце, пороху на дорозі не бачить.

— Легко сказати, але зробити важко.