Мотря

поки не впаде в яму, як багато других наших жінок, так забудь про мене. Не гідна я була стати

подругою твоєю.

— Того я не боюся. Знаю гордість твою. Вона не дозволить тобі горя, мов нищий каліцтво

нести на майдани життя і милосердя благати. Але в душі твоїй залишиться гореч мутна, котрої

ані випити, ані вилити не можна. Ось це мене й болить. Чому я ту гореч влив в чашу твого

життя? Уста твої гідні божеського нектару, твої найпишніші уста.

— Мені не гірко, Іване, хоч і не солодко. Гірко було б, коли б я зневірилася в тебе, коли б

ти розчарував мене. А так я очарована тобою. Бачу в тобі великого мужчину, я дівчина, я жінка.

Бачу в тобі минувшину славну і будучність надійну, непереможну силу життя. Значиться, ще ми

не пропали, не звелись, не зледащіли, варто жити, боротися, терпіти... Я горечі не чую.

— А все ж таки сумно буде без тебе. Я, бачиш, Мотре, людина не мрій, а діла. Замало

гадки мені. Коли вона гарна, хочу її здійснити. А найкращої з гадок не довелось мені

перетворити в діло. Померкне сонце моє, і в сумерках доведеться мені, старому, шукати стежки

до своєї могили.

Сідали сумерки вечірні. Темніли пишні вбрання на портретах предків. Обличчя їх

затиралися, не знати було, котре жінки, а котре мужчини. Вогонь, не поправлюваний ніким,

погасав. Гетьман дивився в погасаючі блиски. Так і життя його горіло ясно і променіло теплом.

Недавно та життєва ватра спалахнула ще раз, а нині гасне.

Мотря смуток від гетьмана відчула. Тихо похилилася над ним і поцілувала в чоло.

— Іване Степановичу! — казала. — Не сумуй. Тобі треба веселим бути і сильним. Смуток