Мотря

— В монастир?

— Можливо. Але я тебе, Мотре, не дам. Не хвилюйся. Досить ще сил у мене, щоб

захистити тебе, щастя моє!

— Досить, кажете, сил. Можливо. Гадаю, що й охота є, та чи буде спромога?

Гетьман пильно подивився на неї.

Знає чи догадується тільки? Розум з неї говорить чи серце?

Затривожився і не знав, що відповісти.

— Ось, бачите, Іване Степановичу, я вгадала. Охота буде, та не буде спромоги.

— Що це ти, Мотре? Пощо такі думки? Пощо турбувати себе?

— А пощо дурити себе, мій пане? Чую, що щастя відходить від нас. Вже воно на

калиновому мості, кличемо, щоб завернуло, — не хоче. Мабуть, обідила я Господа Бога, бо

завеликого щастя захотіла. Гордовитою в бажаннях була, а гордих ангелів Бог з неба скинув.

— Мотре, лиши таку балачку. Не полош щастя, воно ще в нас. Глянь, який я щасливий.

Бачу тебе, впиваюся тобою, як чарами весни, як згадкою молодості своєї, де ж би я дав забрати

таке щастя від себе. Я жертвую усім, лиш не тобою, ні!

— Усім?

— Кажу тобі, усім.

— А я того не хочу. Не варта я такої жертви. Це, що ви готові жертвувати за мене, я більш

самої себе люблю. Краще пропаду я, змарнію, зів'яну, як трава під кінським копитом, щоб тільки

задум ваш, ваша і моя мрія, Іване Степановичу, перетворилася в діло. Так, так, не перечте мені.