Мотря

— Підперла рукою свою голову пишну і, дивлячись у простори, говорила, ніби пісню співала: —

А коли здійсняться задуми гетьманські, і гетьман меч свій на стіну повісить, сідаючи за стіл з

товаришами своїми на добре заслужений спочинок, тоді нараз потре чоло рукою і, дивлячись на

білий цвіт калини, на небо ясне й на людей веселих, весіллям тим, яке дає лиш воля, зітхне і

скаже: і вона колись хотіла того — Мотря.

Голос Мотрі не дрижав від смутку, не плакав плачем дитини, котрій цяцьку забрали, а

звучав мрійливо і самовдоволено, ніби в тім, про що він співав, було справжнє щастя.

Образ, який тими словами змалювала Мотря, причарував гетьмана до себе. В тім

самовідреченню, в тім захопленню великою ідеєю була така сумовита велич, що він, знавець і

любитель мистецтва, мимохіть голову схилив.

Білий ранок вибілював їх душі. Святочна тишина не бентежила душевного спокою.

Мандрували по хмарах...

— А Мотря? — спитав нараз гетьман.

Не відкликаючи зіниць з мандрівки по просторах, відповіла тим самим голосом, що перше:

— А Мотря в тихій келії чернечій або в домівці своїй поневільній, діждавшись вечірньої

години, зітхне і скаже:

"Ось Господь ласкавий знов одну днину зчеркнув із рахунку життя мого, і знов кроком

ближче до того місця, де я зустрінуся з моїм коханим. Знов його побачу, ще величнішим, ніж

бачила перше, з вінком лавровим на висках і з задовіллям тихим на обличчю. І руку він мені

подасть і скаже: тепер ми вже, мила, не боїмося жодної розлуки."