Мотря

Мотря ще дитиною любила будитися в такий ранок. Кругом так свіжо, чисто, ніби світ

всміхається до тебе. Якась ти неначе чистіша собою і невинніша, ніякого гріху на совісті не чуєш.

Все, що було сірого та брудного, білий сніг прикрив, білий сніг, як весною на деревах квіття.

За сніданням гетьмана стрінула.

— Як ваше здоровля, як спали, що доброго снилося вам?

Звичайна товаристська розмова.

— Святого Степана нині, — пригадує Мотря.

— Покійного мого батька іменини, — відповідає, зітхаючи, гетьман.

Мотря чує, що це зітхання добуте не спомином про батька, а чим другим. Спитала би чим,

та при людях не хоче. Підожде.

Де ж дівся святовечірній веселий настрій, що тут сталося вчора?

Недаром Любов Федорівна перейшла через хату. Вона за собою, ніби тінь лишає.

По сніданню тітка Лідія пішла давати хатні розпорядки, Войнаровський до козаків подався,

і Мотря спиталася гетьмана, чого це вчора мати приїздила?

Гетьман зразу хотів питання в жарт повернути, але, глянувши на замучене обличчя Мотрі,

рішився сказати їй правду. Любов Федорівна хотіла Мотрю забрати з собою.

— В Батурин?

— Не казала.

— В Ковалівку?

— Не знаю.