Мотря

ними широкі двері, знімала теплі шуби, очищувала чоботи від снігу й просила до світлиці, куди

входив гетьман, вітаючись з ними та обмінюючись святковими бажаннями.

На обличчях старшин видно було не тільки звичайний святковий настрій і не тільки тую

всім відому турботу, що з Україною тепер буде, але також щось невідомого й притаєного, що

відносилося до самої гетьманської особи.

Гетьман, добрий знавець людей, зрозумів, що їм уже відомий наклеп про пірвання Мотрі,

але вдавав, що не догадується нічого, був, як звичайно в своїй хаті, дуже уважливий, ввічливий і

гостинний.

Знав, що це найкращий спосіб, щоб їх милості, генеральні старшини від'їхали в добрім

настрої від нього та не поминали злом.

— Чогось-то нашого пана генерального судді немає, — зауважив за обідом

Ломиковський. А гетьман відповів:

— Генеральний суддя, Василь Леонтійович, був у мене перед кількома днями з

побажаннями святочними і занедужав, так що й пролежати мусів у Бахмачі цілу днину. Годі, щоб

він нині знову "фатигувався". Це вже не по його літам.

— Але ж на старшинській раді генерального судді конче потрібно, — докинув хтось.

— Формальної старшинської ради, — відповів Орлик, — годі нам нині робити. Раз, що

його милість, наш вельмишановний пан хазяїн, не зовсім добре себе почуває, а, по-друге, тому,

що небагато нас приїхало.

— Бо чутка така розійшлася, немовто ясновельможність не бажає собі з'їзду, і якщо ми