Мотря

— Милість ваша знають, що до мене ніхто не зважився б підступати з такою нікчемною

клеветою на пана добродія мого, бо всякому вірність моя добре відома. Я це міг зачути тільки

випадково з других, третіх, а може, й десятих уст і то від жінок.

— Від жінок? Краще кажи — від своєї дружини. Так тоді не будемо кликати її в свідки, вірю

твоїй жінці. А все ж таки цікаво було би провірити, від кого такі вигадки виходять.

— Fecit, cui prodest[58], милосте ваша.

— Розуміється, себто Любов Федорівна?

Орлик не заперечив.

— Qui tacet, consentire videtur[59], — сказав гетьман і знову відвернувся до вікна.

Орлик сидів, як на вуглях. Пощо він починав це діло? Чому він нічого скрити перед

гетьманом не може? Дивно, як цей чоловік кожного разу догадається, коли він щось затаює

перед ним. Ті пронизливі очі з душі, ніби з письма, читають, навіть не з числового.

Нараз гетьман повернувся і скорим кроком підступив до Орлика. Цей зірвався на рівні

ноги.

— Маю тобі щось сказати, але вважай, затримай це в тайні. Поки що. Бо, як бачу, наші

люди до тайни такі спосібні, як я до китайської азбуки.

— Прикро мені, що ваша милість не довіряють мені, а в мене тільки й думки, щоб вірно

служити свому рейментареві й добродієві.

— Коли б не довіряв тобі, то не кохав би і не робив би тебе своїм генеральним писарем.

Отже, знай: я Мотрі Кочубеївни не поривав, кажу тобі це рішучо! Але вона сама втекла до мене,