Мотря

— Козир? Який козир?

— Вони й дальше горлатимуть на вашу милість і підніматимуть народ. Скажуть, що

гетьман не шанує нашої православної віри і зневажає її святі закони.

— Себто, значиться, гетьман католик, правда?

— Можливо, що й таке говоритимуть, бо Любов Федорівна не перебирає в словах, а

народ наклепам вірить. Він і так панів не любить, які б вони й не були, свої чи чужі, католиків

зокрема. Католик — це для них червона плахта, і тою плахтою Любов Федорівна не забуде

майнути людям поперед очі.

— Знаю і гадаю собі, що з Кочубеями треба раз якийсь лад зробити. Я не мстивий із

природи, пригадай собі, як я лагідно розправлявся з тими, що доносили на мене до царя. Певно,

що другий на моїм місцю поступав би інакше. Це, може, й не добре, бо заохочує людей до нових

доносів. Але ж ті Кочубеї жити мені не дають. А мені треба тепер спокою, я мушу мати вільні

руки. Але про це — колись другим разом. А нині я ще раз прошу тебе, щоб ти по святах, нібито з

усякими урядовими ділами поїхав до Києва та розвідався в консисторії, чи схочуть там

самостійно вирішити моє діло з Мотрею Василівною, чи пошлють його на вирішення в Москву.

— Добре, милосте ваша, — відповів, кланяючись, Орлик.

— А тепер, будь ласка, помагай мені разом з Войнаровським погостити моїх старшин, бо,

бачу, надтягають деякі до мене. Ось уже й Ломиковський приїхав.

Перед гетьманський ґанок заїздили сани з генеральними старшинами. Вилазили з них

гетьманські достойники із чурами й служками своїми, а гетьманська прислуга відчиняла перед