Мотря

прибралися на свята, очищено їх із пилу і відсвіжено рами. Горді такі. Мужчини з чубами, при

шаблях, жінки в корабликах, з молитовниками в руці. Одна роман тримає. Мабуть, питалася:

любить, не любить? і обривала цвітові платочки. Аж спинилася нараз, боячись дізнатися правди:

рвати чи перестати?

Так її намалював маляр.

Портрети старі, їм, може, більше сотні літ, а питання вічно молоде: любить чи не любить?

І як воно скінчиться?..

Ті панове теж, мабуть, великого хотіли; який це мужчина, що не має великих бажань? Зі

слуцьких поясів, з кирей, соболями підбитих, з діамантових спинок видно, що не бідні були,

мабуть, їм хотілося одного — слави. Може, й гонили за нею, як дитина за мотилем гонить, зірку

рукою досягає, веселки в мами просить. Може, не одну ніч не доспали, турбуючись, як тої

химерної слави добути, а нині, бач, тільки честі, що в гетьманськім дворі їх портрети висять.

Навіть Мотря не знає, хто вони такі.

Може, їх кості порозсипалися в гробах, може, їх ворог з вітром по степу розвіяв, з кирей-

соболів і знаку не лишилось, а діамантові спинки, певно, десь в Амстердамі з рук до рук

мандрують і тільки їх, що тої фарби маляр на полотно кинув...

І як те все скінчиться?..

Хто сидів на оцих старосвітських фотелях, темно-зеленим сап'яном критих? Воєвода

грізний, котрого боялися піддані, нащадок княжого роду, полковник козацький, чи прямо дідич

молодий, що маєток недавно в спадку дістав і важко зажурився, як йому ті довгі зимові вечори