Мотря

Це тітка Лідія для духів наготовила. Може, прийдуть.

Гетьман думає, котрі. Багато їх, багато! заповнили б весь двір. Добре, що чоловік не

бачить, добре, що між цим і другим світом покладена незрима стіна. Незрима для наших

смертельних очей...

Мотря відчуває гетьманові думки. Лиш відчуває, бо в неї другі на гадці. Її совість чиста.

Ніякої душі на ту совість не взяла.

— Не знати, Мотре, чи колись наготовить хтось і для мене страву, чи пом'яне хто душу

Івана Степановича?

— Що ви це такими питаннями турбуєтеся, Іване Степановичу! Не пора. Нині родиться

Христос, славім його.

— Мати стара, тітка Лідія теж у літах, дітей мені Господь не дав, один Войнаровський,

може, пом'яне мене.

— А народ?

— Народ, Мотре, стихія, — все одно, що степ і що море. Шумить! У кожного свої турботи,

а в народі своє. Живий живе гадає. Поки живеш, шанують тебе, бо ти цей вітер, що над степом

віє, для кого, може, ти й сонце, в котрого теплім промінню він росте і розвивається. А помреш,

все одно, що сонце зайде і що вітер на хвилину ущухне. Підожди, другий повіє і завтра знову

зробиться день. Почнеться нова праця і нові турботи. За ними ж забудуть про тебе, може, й

проклинатимуть, хто вгадає?.. Дітей не дав мені Господь. От що! Коли б так син, та ще годящий,

от і жив би я в ньому.