Мотря

прихилив. Гетьман добув гаманець і дає коляду, тітка Лідія хлопчика в голову цілує.

— Такий маленький, і не в батьків нині, так далеко їхав, щоб нам "повінчувати", добре, що

не заков'яз по дорозі.

— У мене батьків нема, я сирота, милосте ваша. Тітка Лідія бере хлопця за руку й веде

туди, де наготовлені святкові дарунки. І других бурсаків кличе. Переходять попри гетьмана,

кланяючись йому в пояс.

Дворові люди розходяться, замикаються двері від бокових покоїв, сіни пустіють. Тільки в

свічниках догоряють свічки з ярого воску, кидаючи останні свої блиски на золочені куполи

церкви-вертепу. З одної віск скапує на старий килим. Войнаровський встає і гасить її.

— Finita la comedia[56], — каже гетьман до Мотрі. Перед хвилиною блиск, сміх, гамір, а

тепер світло гасне, театр пустіє, пітьма огортає його. Актори лежать у скриньці, дожидаючи

другого святого вечора: Ірод коло Рахилі, пастухи на трьох царях з востока, чорт біля ангела

небесного.

— Як у житті, милосте ваша, — відповідає Мотря.

— Як у житті, — повторяє гетьман. — А нам здається, що наш вертеп вічний.

— Нема нічого вічного на світі.

— А слава?

Гетьман подає руку Мотрі. Йдуть до того покою, де їли святу вечерю. Тут уже прибрано.

Тільки срібні підноси з овочами й цукрами стоять і кутя у великій срібній мисці. Остатки страв у

хрусталевих тарілках біля коминка покладено.