Мотря

— Доброму чоловікові не поможе.

— Бо добрий на таку дорогу не піде...

Давали своїм язикам волю.

В Кочубеїсі злість накипала. Помста не давала їй спокою. Безуспішні затії пошкодити

гетьманові підштовхували її, додавали охоти доказати цього, що не вдалося дотепер нік ому.

Вона ближче підсунулася до своєї дорадниці і, великим пальцем правої руки показуючи

на ліву долоню, заявила рішучо:

— Скорише мені тут волосся виросте, як я своє дарую. Мотрю відберу і віддам за кого

схочу, а тоді прийде черга на решту. Я не який там Забіла або Солонина, я Кочубеїха!

РОЗЦВІТАЙТЕСЬ, КВІТКИ!

— Мотре, сонце моє! — бриніло Мотрі в ушах.

Значиться, гетьман не зрадив її, його любов — це не була химера, за котрою вона, як

дитина за соняшним кружальцем, по хаті гонила. Гетьман любить її. О, як весело жить!

Минай скорше, зимо, розвивайтесь, луги, розцвітайтесь, квітки, вертайте, птахи, з далеких

країв, співайте пісню радості й кохання, — Мотря хоче щасливою бути!

Люди завидували їй дворів, ланів, багатства, а не знали, що до неї щолиш тепер

усміхнулося щастя, щолиш тепер, колі вона, ніби з-поза гробу вернула. Як дивно!

Розмова з батьками, їзда в монастир, нічний напад невідомих людей, млин, мельничка й

мельник, вовки і — врешті Бахмач, усе те являлося перед нею, як оповідання бабусі в зимовий,

довгий вечір про давні-давні часи.