Мотря

Кочубеїха слухала й притакувала головою.

— Кара Божа. А чому ж Бог перше такими карами нас не карав?

— Не знаю. А пригадаймо собі Петрика. Здавалося, чоловік мудрий, учений. І татарів мав

за собою, а гетьмана таки не поборов і ще головою своєю наложив.

— Не політичне брався до діла.

— А які спокусливі листи писав на Україну. Аж любо було читати. То Петрик. А

Стародубець Сусла. З добрим виказом на гетьмана до Москви ішов, а вернув у Батурин на

тяжке мордування. Ще нібито вийшло таке, що Мазепа дуже милосердний, бо дарував йому

життя.

— Фарисей! — мало не крикнула Любов Федорівна, а коршмарка вичислювала дальше.

— Не дуже-то давно, як пан Данило Васильович Забіла, бунчуковий товариш, разом з

гетьманським двірським чоловіком Андрієм Солониною та з попом Леонтієм до боярина

Шереметєва з доносом на Мазепу дібрався... Пригадує собі, ваша милість?

— Ще би ні; це ж недавно було, літ яких шість чи сім. Здавалося, зловили щуку.

— А щука все-таки вискочила з сітки і плаває собі безкарно й досі. А тамтих, як собі ваша

милість пригадують, судили, мордували і на смерть присудили. Але гетьман, як до приказу цей

приговір військового суду посилав, то додав до нього милостиву пільгу — помилурав їх. І знову

вони чорні, а він білий.

— Лицемір!

— І так воно кождого разу бувало. Тому-то я й говорю, що Мазепі сам чорт помагає.