Мотря

Кочубеєві всміхалася така гадка. Не турбуватися гостями, не перебувати цілої тої

святочної баталії, яка дожидала його в Батурині, хіснуватися правами гостя в гетьманському

дворі — це було б, дійсно, дуже вигідно для нього. Христове Різдво, може, б таким чином

перемінилося в свято замирення гетьмана з Кочубеями.

Він вислухав того гарного проекту і тільки головою похитав.

— Не знаєш ти, Іване Степановичу, моєї дружини. Вона ніяк не згодиться святкувати

Різдва в чужій хаті, — не хотів казати "в Мазепи".

— Так тоді жаль, — відповів гетьман, — великий жаль. Про себе не кажу, але про Мотрю.

Вона, мабуть, уперве святкуватиме окремо від своїх родителів, а такі перші спроби викликують

звичайно сумний настрій. Це для неї тепер небажане. Їй треба радості, не смутку.

— Усім нам треба радості, не смутку, — додав, зітхаючи, Кочубей,

— Радість треба носити в душі. Хто її в душі не має, у світі не знайде.

— А якщо світ тую радість, що в душі окривається, наверх пустити не хоче, як він ЇЇ, ніби в

тюрмі тримає.

— На те ми, Василю Леонтійовичу, й мужчини, щоб тую гарну полонянку з ворожої неволі

визволяти.

— Так гадаєш? А мені бачиться, що я вже на такого лицаря застарий.

— То зле, що воно тобі так здається. Значиться, добровільно складаєш оружжя і здаєшся.

Це не по-козацьки, не по-лицарськи. Не такі старі, як ми з тобою, радувалися життям і творили

великі діла. І в мене, як бачиш, не дуже-то кріпке здоровля, а все ж таки я не подаюся. Ще моя