Мотря

пісня не доспівана, кажу собі.

— Так, так, я подивляю тебе. А все ж таки позволь мені розпрощатися з тобою,

подякувати тобі за добру гостину, попросити прощення за тую турботу, яку, не хотячи, зготував

тобі, й вертати додому.

— До Любові Федорівни, — завважив гетьман, — Ось, бачиш, яку-то силу мають над нами

жінки, як вони притягають нас до себе.

Кочубей махнув рукою: ет!

— Але я ще раз раджу тобі, Василю Леонтійовичу, не піддавайся ти тій силі. Борони себе.

У жінок є звичайно охота відтягати мужів від публічного діла" бо для них найважніша річ — хата

й родина. Мужчина любить творити, творити й руйнувати, жінка хоче зберігати те, що є, щоб

воно не пропало для неї та для її дітей. Але бувають жінки, що мають якраз противну, не жіночу

вдачу: люблять воювати і не люблять миру. Їм замало того, що мають, хочуть більше, багато,

дуже багато, — усього! Чи не з тих-то, не обиджаючи тебе, Любов Федорівна?

— Можливо. Вона сильної вдачі. Знаю її хиби, але не можу також відмовити їй великих

чеснот. Людина здорового ума і невсипущої праці. Коли я нині числюся багатим чоловіком, так

це у великій мірі її заслуга, бо чим більше багатство, тим легше його змарнувати, тим більша і

турбота. Любов Федорівна велику пайку тієї турботи брала на свою голову, і того я їй не можу

забути, щоб не бути невдячним. Ось чому, Іване Степановичу, совість моя велить мені не в

одному потурати своїй дружині.

— Не в одному, та не в усьому, Василю. Є діла, до яких жінкам не мішаться. Ти знаєш, що