Мотря

— Не боюся, — відповів Кочубей, — з привички гляджу.

— Як то, з привички?

— А ще з тих часів, як не було в мене тільки служби й варти, що тепер, а часи були

непевні. Бувало, заки положуся спати, заглядаю в кождий кут, і під кожде ліжко, навіть до скринь.

Мене здавна за багача мали, а чого-то поганий чоловік не зробить, щоб добути цей марний гріш.

У мого дядька було раз таке. — Вони посідали на великій канапі, і Кочубей став оповідати: —

Приходить раз під вечір якийсь серб, чи мадяр, чи якась біда, подорожній, і двигає на плечах

такий здоровий ящик, аж під ним присідає. "Будь ласка, милостивий пане, — каже до дядька, —

позволь оцю штуку зложити в вас на ніч. Я з нею до города йду, сукна всілякого рода маю, якщо

зводите, то вранці покажу, може, купите що, бо тепер уже темніється, не видно. Сам я у корчмі

заночую, а там для такої дорогої речі не досить безпечно". Дядько мій був собі от козак, ні

бідний, ні багатий і жив собі простенько. "Гаразд, — каже, — поклади свій ящик, чоловіче

добрий, тут у світлиці. Йому там безпечно буде". Поклав, побажав доброї ночі і пішов. Але по

вечері вертає дядьків син з собакою з лісу. Собака запримітила цей ящик, обнюхала, і як зачне

прискакувати до нього, як не стане лаяти, гаркати, вити, аж землю під собою дере. Всі в сміх, —

тю, тю, дурний Гривко! А пес дальше своє. Вигнали його, він ще під вікном гарчить і до вікна

дереться. "Е, — каже мій дядько, — тут щось не теє. Це не дурний пес". Покликали коваля,

розбили ящик і, гадаєш, сукно знайшли, — еге! Чоловік сидів з такою ножакою, о! Мабуть,

умовилися, що серед ночі цей, що в ящику, вийде з нього і відчинить двері, а там не треба й

казати, що робили б... Я ще тоді хлопцем був, але з тої пори не вірю нікому, особливо, як спати