Мотря

чи не краще мати зятем гетьмана, ніж якогось там молодого чоловіка, котрий хтозна, чи й

полковницького пірнача доскочить. Тому-то Кочубей щире притакнув словам Мазепи.

— І мені здається, що з вашого кохання ніякого лиха не буде, — сказав.

— І ще одно, — почав тоді гетьман. — Не забувай, що багато лиха буває на нашій Україні,

коли гетьман не оставить сина, і то гідного сина, не такого, як Юрась. Може, мені Бог не

відмовить тої потіхи, а не маю ніякої причини боятися, щоб син Івана Мазепи і Мотрі Кочубеївни

був ледащо. Така розумна мати виховає його на гарного наслідника Івана Мазепи, хоч би я

скорше очі замкнув. Отеє і є тая причина, котра дає мені сміливість жадати в тебе доньки не

тільки як жінки для Івана Степановича, але також як дружини для гетьмана Івана Мазепи, котрий

про те тільки і дбає, щоби свій край вивести з хаосу на широкий і певний шлях і щоб йому раз

забезпечити будучність. Що ж ти на це?

— Знаєш, Іване Степановичу, коли маю тобі правду сказати, то я про те й не думав. Мені

здавалося, що ти свого небожа, Войнаровського, рад бачити своїм наслідником на гетьманстві.

— Ближча сорочка, як кожух, і ближчий син, як небіж, хоч би й такий любий мойому

серцю, як Андрій.

— Це правда, і я тебе аж тепер добре розумію.

— Не розуміють мене люди, мій ти товаришу, і, мабуть, не скоро зрозуміють. Їм і мої

багатства, і моє значення, і навіть церкви, котрі я для Божої слави побудував, — сіллю в оці. Чи

ти чув, що отеє за несподіванку готовили вони для мене?

— Герцогство?