Мотря

Розбалакалися і незчулися, як прийшла пора на вечерю.

Встали.

— Кажіть собі що хочете, — почав гетьман, — а нема-то як життя чесного та

богобоязливого дідича-гречкосія. Ні політика його не турбує, ні війна, худібка йому і молоко, і

масло, і м'ясо дає, земля хліб святий родить, вода рибку плекає, бджола мід носить, а в нього

тільки й жури, щоб це добро не марнувалося, щоб люди якнайбільше маєтку для нього

приробили. Святилося таке життя. А прийде похід, нашого богобоязливого нема, — нездужає,

половину тіла відняло. Пощо кров людську проливати?.. Мені, грішному, мало коли довелось

засмакувати такого богоподібного життя. Все якісь війни, походи, одним словом, — грішиш.

Дійсно, я вже й забув, коли так безтурботно провів вечір, як нині. Правда, Андрію?

— Давно ваша милість не були так веселі, — відповів Войнаровський.

— Але знаєте, — запримітив нараз гетьман, — тут нині одного нам бракує, вгадайте чого?

Не вгадали.

— Жінки, без жінки — як без сонця в хаті, сумно якось.

— І без жінки зле, і з жінкою недобре, — рішив Кочубей. — Чоловікові все забагається

того, чого не має.

Сміялися всі три. Кочубей тому, бо гадав, що йому дотеп вдався, гетьман з

Войнаровським, бо дивилися на нього і пригадували собі Любов Федорівну. Якби вона се чула,

дала б йому!

— Велика з жінкою вигода, — продовжав Кочубей, — але буває часом і не вигідно.