Мотря

до того, що тобі кажу, так як мені Бог.

Гетьман не спускав ока зі свого товариша. Знав його, як самого себе. Відчував, коли він

щиро говорить, а коли нещиро. Тепер Кочубей не брехав. Значиться, він того невдалого нападу

на Бахмач не мішався, може, навіть не чув про нього. Те, що один з полонених зізнав, осталось

тайною, а сама сутичка з гільтаями, котрих виполошено з ліса і розгромлено, то була така

звичайна річ, що нема чим і дивуватися. Гетьман надумувався хвилину, що йому робити, чи

подякувати Кочубеєві за його щире слово, побажати доброї ночі і йти, чи, може, користуючися

щасливою нагодою, отсею, як здавалося, доброю і непідступною розмовою, виявити йому

правду і пустити діло на чисту воду... Знав, що Кочубеєві прикро буде почати тую правду, але

розумів, що колись тую прикрість треба буде йому зробити, а нині, може, краще, як коли...

— Отже! — і гетьман взяв Кочубея за руку. — Дякую тобі, товаришу, за твоє добре слово.

З того, що ти сказав, догадуватися можна, що не противишся мойому подружжю з Мотрею

Василівною. Це для мене річ важна, бо не гадай собі, що я на старі літа захотів молодого

женихання. Борони мене Боже! В мене намір поважний, навіть дуже поважний, бо не слід

гетьманові Мазепі грати ролю смішного коханця. Я не молодець, але серце в мене гаряче, по

щирості тобі кажу, я Мотрю люблю, вона мені теж призналася в любові, гадаю, нещастя з

нашого кохання не буде.

Кочубей понурив голову і слухав. Він уже освоївся з гадкою, що годі довше противитися

гетьманові і Мотрі. Хочуть — хай їх Бог благословить. Треба раз і Любов Федорівну приборкати,

бо так дальше не може бути. З Мазепою не виграєш справи. Він ще ніколи не програв. До того