Мотря

Гетьман з Войнаровським сміялися ще гірше.

— Коли б я вдруге на світ народився, їй-Богу, парубком до сивого волосся ходив би.

— Коли б знаття, де впадеш, то й соломи підстелив би, правда? — жартував з Кочубея

гетьман.

— Ет, — відповів Кочубей і махнув рукою, висловлюючи таким чином свою зневажливу

байдужість до жіночого питання.

За вечерею дальше балакали про жінок. Гетьман розказував про любовні пригоди

міністра Шаммілярда, про французький королівський двір і про знавця душ людських, зокрема,

жіночих, Люї дік де Ст. Сімона, про котрого говорять, що він списує свої спомини та що ними

колись здивує світ, бо в тім молодім чоловіці єднаються даровання історика з хистом поета.

— Гадаю, — завважив Войнаровський, — що справжній історик все-таки до якоїсь міри

мусить бути поетом, щоб відтворити давноминуле життя. Інакше він тільки зводить докупи те,

що дають історичні документи. Для мене найцікавіші люди — які вони були колись, чи такі, як ми,

чи інші.

— Безперечно, чоловік — це найцікавіше питання, і на його історія, звичайно,

безпосередно не відповідає, бо вона зайнята питаннями більше загальної натури, політикою,

дипломатією, війнами і т. д. Навіть з Таціта можна побачити, як старинні жили, а не як вони

життя відчували, як тішилися і терпіли. Боюся, — говорив, поважніючи, гетьман, — що й про нас

будуть колись поверху судити, не вникаючи в наші душі, в наші характери, з котрих, як з

джерела вода, випливають наші вчинки.