Мотря

— І він здоровий, сповна розуму, подібний до людей? — питався Кочубей.

— Ще й який! Гарний, і здоровий, і дотепний, навіть хоробрий офіцер.

— Дивно і неправдоподібно.

— Чому ж то?

— А тому, що й народ насміхається з пізніх дітей; "любо моя від старої мами", говорять.

— Від мами, але не від батька.

— То значиться...

— Значиться, Василю Леонтійовичу, що наша пісня ще не відспівана, — сказав гетьман,

клепаючи Кочубея по рамені, і всі три розсміялися.

— Моя вже, а твоя — не знаю, — відповів по хвилині Кочубей і махнув рукою, не знаючи,

що дальше казати. — Ет!

ПОЧУВ ПРАВДУ

По вечері гетьман відпровадив свого гостя до спальні. Була це одна з бічних кімнат, з

одними тільки дверима і з одним вікном. Стіни грубі, ліжко всунене в стіну, магоневе, з

позолоченими прикрасами, без занавіс. Не зимно було й не гарячо, саме в міру, щоб добре

спати.

Кочубей, увійшовши до спальні, перехрестився до ікони, кинув оком на гарно вистелене

ліжко і підійшов до вікна. Спробував рукою, чи добре зачинене, й подивився, чи є віконниці при

ньому.

— Що це ти, Василю Леонтійовичу, злодіїв боїшся? — спитав гетьман.