Мотря

позавидували мені мого щастя. Над Батурином хмарно. Може, як Ваша милість приїде туди,

сонце вигляне з-поза хмар. Нетерпеливо дожидаюся тієї хвилини. Рада побачити тебе, Іване

Степановичу, у щастю, та здоровлю, і в зичливості до мене за тую любов, котру я для Тебе

зберігаю в мойому неспокійному серці. Воно нікому коритися не хоче, лиш своїй власній мрії, а

яка вона — Ти знаєш...".

Лист пригадав гетьманові Мотрю. Була вона інша, ніж усі дівчата і жінки, котрих знав досі.

Химерна, незаспокоєна, демонічна. Тіло було гарне гармонійною красою, а душа тягнула до

себе загадками. Невже ж він тій неспокійній душі дасть захист мирний? Невже ж і від нього не

відлетить вона на крилах своїх забагів змінливих?.. Не знаю.

Але одного був певний гетьман, а саме, що Мотря не зробить ніякого поганого діла. Не

ступить кроком, котрий провадив би у пропасть.

Мотря Кочубеївна не зробить Іванові Мазепі того, що колись Пріся Яненківна зробила

Петрові Дорошенкові.

Ніколи!

І гетьман рішився сватів до Кочубея післати.

Сватів чи перше написати лист до Василя?

Це ж товариш старий.

Свати з відмовою — сором, лист останеться в тайні.

Гетьман написав лист.

КАЖУТЬ...