Мотря

Сумнів щез, гетьман спокійно листував дальше свою кореспонденцію. На берегах листів

робив замітки і поправки плану.

Вітер шумів, дощові каплі стукали, ніби пальці незримої куми-журби, по дошках віконниць,

— куранти грали арію.

Трубадур з гітарою співав під вікном любки. Гетьман пригадав собі, що колись Орликові

сказав: "Якщо ми не спроможемося на велике діло, то й про нас співатимуть колись таку малу

пісню: брень, брень, брень!"

"А невже ж те, що ти дотепер зробив, мале? — питалася гетьмана його власна гордість.

— Ти втихомирив бурю на Україні, заставив народ до роботи, збудував церкви, школи, приюти,

підготовляєш державнотворчий елемент, муруєш фундаменти під державну будівлю. Ти не

закладав рук і не марнував часу!

Я весь свій мужеський вік працював, як віл у ярмі, але якщо мені доля не дасть тепер

щасливо довершити діло, то вся та праця піде в забуття. Люди бачать лиш блискучий успіх,

муравлина робота окривається в землі. Одна година, в котрій рішається побіда, більше для них

значить, ніж довголітні зусилля. Кінцевий акорд рішає про вражіння пісні".

Свічка догорювала. Гетьман сам засвітив другу. Не спішився на сон.

Перед ним лежав ще свіжий лист, не переписаний, а оригінальний. Невправне жіноче

письмо говорило нього.

"Милосте моя, Іване Степановичу! Вдячним серцем проняла я Твій дорогий для мене

лист. Книжечку прочитала, а обручик ношу на серці, щоб люди не побачили його й н