Мотря

других вона таких улесливих слів не любила слухати, від гетьмана приймала. Сама не значала,

чому. Жалувала, що письмо мертве, що не чує звуку тих слів, котрі так уміють добиратися до

серця. Хотілося їй слухати, особливо коли гетьман висловлював свої великі наміри, не

договорюючи дечого, але, може, якраз тому розбуджуючи ще більші надії.

Мотря тужила, за гетьманом.

Осінь додавала туги.

Небо мокрим рядном повисло над ослизлими мурами, в замкових ровах чорнілася вода,

на дахи й на хрести сідали ворони чорні. Цілими стадами, ніби хмари, зліталися на свою чорну

раду.

Мотрі здавалося, що якась особлива тривога обгорнула галок, що вони місця не можуть

собі придбати, раз ніби журяться чогось, то знову чомусь дуже раді: крав! крав! крав!

І серед людей помічався тривожний настрій. Дівчата мало що не кожного ранку доносили

своїй ясній панночці про злочини всілякі. Знаходили небіжчиків без голов або пробитих наскрізь

осиковими колами; домовини, викинені з могил, являлися ранком на вулицях.

— Не до доброго воно йде, — казали, зітхаючи, дівчата. — Старі люди доповідають, що

надходить антихрист, — відверни від нас його, Боже! А царство антихриста страшніше від

татарського ханства, від усього страшніше! Вигубить він — бий його сила Божа! —

християнський народ поруйнує городи й села, і навіть кісток людських не буде кому передати

землі, матінці святій, так і зігниють.

— Бережіться царства антихристового, дівчата! — відповідала Мотря. — Може, він дійсно