Мотря

надходить. І тільки тримаючися кріпко купи і слухаючи проводирів наших, оборонимося від

нього.

Дівчата передавали дальше слова своєї панночки, але люди лиш головами хитали: від

антихриста не оборонить нас ніхто, бо ми християни, а він антихрист.

— Коли ми, прошу панночки, копали сеї весни в городі, то таких там гадюк було, як ніколи!

Ми без чобіт і не виходили копати. А по селах, кажуть, багато погибло від того гадя.

— Так що ж з того?

— Старі люди говорять, що війна буде.

— Війна вже є.

— Але не в нас, а то й до нас вона прийде.

— ІЦо ж, як пустимо ворога, то прийде. Хто ж тo винен, що наші не вміють обороняти

своїх границь? У других народів є пограничі кріпості, вали, мури, військо залогами стоїть, а наш

край — як хазяйство без тину.

Дівчата дивувалися, що панночка все зводить розмову на щось друге.

— Кажуть, що опівночі по гетьмановім палацу на Гончарівці біла паня ходить.

— Може, яка й ходить.

Дівчата непевно дивилися на Мотрю. Як можна не вірити тому, що не один на власні очі

бачив?

— Один хлопець переходив туди. В палаці було темно. Нараз світло сунеться від вікна до

вікна. Коли глядить, а то не світло, тільки біла паня ходить, і від неї так ясно... А на третій день