Мотря

що Правобережжя годі здавати. Переконав.

І нелегке діло договоритися з новими союзниками. Станіслав все ще стоїть на становищі

унії в Любліні, все ще йому ягайлонська унія на умі. А діло будувати треба інакше, відповідно до

нинішньої хвилини.

Рішатиме король Карло, і гетьман має надію, що він вирішить в користь України, щоб вона

була вільна й самостійна.

Але все ж таки найтрудніше діло з царем, щоб він передчасно не збагнув задумів Мазепи.

Цареві доносять свої, не москалі, а українці. Отеє тая моральна руїна, з котрою найтяжче

боротися. Коли б не ці "делятори", можна б підготовити переворот, навіть повстання проти

Москви, а так треба ждати, аж царські війська підійдуть в напрямі Смоленська, Карлові

назустріч. Коли там буде рішатися війна шведсько-московська, тоді тут можна буде вирішити

українське питання. А до тої пори треба пильно вважати, щоби хто не порвав гетьманської

політичної сітки.

Гетьман запустив занавіси при вікнах, добув з секретного сховку товстий жмут тайних

листів і уважно перечитував їх.

Були це відписи, зготовлені його власною рукою і власним, для тої цілі придуманим

письмом, котрого ніхто не вмів читати. Оригінали він палив або посилав цареві як доказ своєї

вірності.

Переглядає гетьман листи, і сумнів підкрадається до нього:

"Чи годиться піддурювати царя? Він же вірить тобі...