Мотря

— Диявол, не чоловік, — сказав Мазепа, вертаючи до спальні. — Ніби з книжки читає. Чи

не балакаю я крізь сон. Мабуть, ні. А хоч би і так, то він не може чути. Така хитра біда, такий

догадливий! Треба його добре при собі триматі щоб не втік, а то він догадується забагато, ніби

думки читає.

Гетьман ще довго ходив кругом стола і розмовляв зсобою, а потім сів і став писати:

"Моя сердешна, кохана Мотроненько! Поклін мій віддаю Вашій Милості, моє серденько, а

опріч поклону Вашій Милості, у гостинець книжечку і обручик діамантовий. Прошу те завдячне

прийняти, а мене в любові своїй неодмінно ховати, нім дасть Бог з ліпшим привітаю...".

Дрібні круглі букви лягали рівними рядками на білий папір.

Гетьман відложив перо.

"Чи добре я роблю, пишучи цей лист? Чи, дійсно, не запахло мені свіже сінце? Може,

моїм зубам відповідніша солома?"

Але недовго хитався. Пригадав собі Мотрю і її рішучу згоду, перейшов у думках усе, що

промовляло за нею і проти неї, і заспокоїв свою совість:

"Боже борони мене, щоб я бажав їй злого. Люблю її, як осіння природа любить ясне

сонце. Може, воно й недовго буде мені світити, але я його сяєво понесу з собою до могили.

Мотря хоче бути моєю. Видно, так Бог судив. Та дивно воно якось складається. З Дольською ми

собі кумами, а Мотря хрещениця моя".

Тут між гетьманськими бровами появився замітний для його портрета знак. Гетьман

пригадував собі усі відомі з історії випадки, коли пануючі женилися, розводячися з першою