Мотря

То "люди", а Кочубей всю дальшу дорогу думав над тим, що йому зробити. Він не хто-

будь, і годі, щоб на нього нападали безкарно! Тут справа ясна. За той час, як вони стояли

табором в полі, гультяї підглянули їх і приготовили засідку в лісі. Гадали, що добре обяовляться.

Не по-їхньому вийшло. А все ж таки треба написати доклад гетьманові. Побачимо, що він на це

скаже. Може, на тім і скінчиться, бо такі тепер часи, що безпечно довшої дороги не проїдеш.

Кочубеїха мовчала, окриваючи якомога своє збентеження. Кочубеєві здавалося, що вона

дзвонить зубами. Та, може, це якесь залізо при дорозі дзвонило. Мотря зробила для свого чури

місце в повозі, поклала його, обтулила і весь час наслухувала, чи дише.

Хлопець спав, може, вдавав, що спить, не відзивався.

Пізно вночі побачили перед собою якісь світла. Несміло пробивалися крізь пітьму. То

займалися, то гасли.

Візник озирнувся і постукав у віконце.

— Ось і Батурин! — сказав. — Наш Батурин, прошу ясної панночки!

Мотря перехрестилася. Дівчина, що їхала з нею, аж крикнула з радості: "Батурин!" — а то

вони весь час, ніби птахи на відлеті, сиділи. За кожним корчем ввижалися їм якісь розбійники.

Наїлися страху чимало.

Мотря чула, як їх сурмачі сурмили перед першими городськими воротами. Повіз на

хвилинку спинився, мабуть, сторожа впевнялася, хто їде. Задудніли копита, і голосніше

заторохтіли колеса на мостах понад глибокими шанцями, і знову зупинка, знов сурми й

перекликування з вартовими. Вартові козаки щось гукають, з башти бряжчать грубезні ланцюги,