Мотря

— Або я знаю, — відповів Василь Леонтійович. — Може б, краще повернути на другу

дорогу.

— Чому б то так?

— А чула, що старий балакав.

— Нема добра на Україні, коли вже старці-пройдисвіти генеральним суддею воловодять.

Кочубей дав знак, щоби двигати з місця табор. Рушили. Перед ними стало трохи

прояснюватися. Побачили на виднокрузі гайок. Їхали ще яку годину до нього. Дорога крутилася

вужем і була, як звичайно в лісі, дуже погана. По обох боках рови, наповнені через верх водою.

Від довгого дощу в гайку стояли скрізь озерця. Валка звільна посувалася вперед. Нараз стала.

Хтось заставу поклав серед дороги. Кілька зрубаних дерев торчало одно верх другого, від рова

до рова. Об'їхати заставу годі, треба було або вертати, a6и усунути перешкоду.

Любов Федорівна казала розкидати заставу. Та щолиш челядь принялась за це діло, як

грохнули стріли і двох людей з криком подалося до возів. Були ранені. Валка заметушилася,

наполохані коні зривалися і ставали дуба. Їх насилу вдержували візники. Вози покотилися

декілька кроків назад. Козаки й гайдуки виступили вперед. Позіскакували з коней і на черевах

підсувалися до застави, щоби. взяти ворога на ціль. Почалася пальба.

І в генеральному судді заграла козацька кров. Хоч як його здержувала Любов Федорівна,

виліз із коляси і пішов між своїх людей. Порядкував, прикази давав. Казав забезпечити тили і

добре дивитися, щоб невідомий ворог не напав на них із боків, хоч це було майже виключено, бо

вода скрізь стояла.