Мотря

— Заждім, зараз буде грати, — сказав гетьман і надслухував. З бронзової вежі на

годиннику вискочив трубадур, і залунала романтична курантова арія.

— Пісня минувшини, — сказав гетьман, всміхаючися перелетною усмішкою іронії. —

Якщо ми. Орлику, не лишимо — по собі діла, про котре б сурми сурмили, то бренітиме про нас

така тихенька пісенька нашим нащадкам для розради: брень, брень, брень...

— Про вашу милість будуть голосну пісню співати, — відповів Орлик.

— Non cuivis homini contingit adire Corinthum[21]. Будуть або ні. Як схочуть. І Богданові

кості з гробу викидали. Хай зневажають мене, — щоб я своє діло зробив. Усіх не вдоволиш. Але

я про Карла говорю. Кажеш — не люблять свого короля шведи. А чого ж вони тоді шапки з

голови знімають, вимовляючи його ім'я? Чому ж військо на певну смерть іде, як бачить його

перед собою? Чому ж підплаче-ним убійникам злочинна рука безсило опадає, коли їх очі

стрінуться з його світлими зіницями? А він тих наймитів Юди безкарно в світ пускає. Знаєш

чому?

Орлик мовчав.

— Тому, бо не боїться. Він не боїться нічого. Вірять у свою добру звізду, в своє високе

післанництво бути мечем що кує будучність народу. Може, цей меч і вищербиться може, він і

зломиться, але він не зігнеться. Діло, котре робить король Карло, переживе його і його нащадків.

Шведський народ малий, але він перетриває велику завірюху... Невже ж тільки ми не маємо

такої віри, Пилипе?

— Я вірю вашій милості, — відповів Орлик.