Мотря

Перестрілка тривала, може, з годину, і кінця тій пригоді не було видно. Жінки поховалися

під возами. Тільки Любов Федорівна не рушилася з місця. Гукала на челядь і сердилася на

дівчат, котрі кричали й плакали зі страху. Грозила, що посадить їх на хліб і на воду.

Наближався вечір. В лісі темніло, і небезпека більшала. Ворог скріпляв заставу новими

пнями й новими гілляками, поза котрими скривав себе, як за стіною твердині. Не знати було, хто

він такий і яка його сила.

Кочубей казав одному з гайдуків вилізати на дерево при дорозі та глянути, що там таке?

Але на його посипалися стріли, і гайдук ледве живим звідтам вискочив.

Завертати — значилося дати ворогам ще кращу нагоду до нападу ззаду, а своїх

знеохотити й застрашити. За всяку всяку ціну треба було розвалити заставу. Вже декілька

Кочубеєвих людей було легко ранених, а один дістав кулею в груди. Його відвели на тил. Мотря

взялася осмотрювати рану. Кликнула на свого молодого чуру, щоб добув ящик з ліками. Та чури

не було. Хоч гукали — не озивався, мов під землю пішов.

Аж поза заставою зчинився крик. Почалася бистріша пальба, але куль на Кочубеєву валку

сипалося менше.

Видно, на ворога хтось іззаду напав. Його взяли в два огні. Це Кочубеєвим людям додало

нового завзяття. Навіть ті з легкими ранами кинулися вперед. Вхопив рушницю і сам

генеральний суддя. Не дбаючи про небезпеку, підсунувся до застави і крізь щілини брав ворога

на ціль. Дівчата помагали відкидати колоди. Передні Кочубеєві козаки вже продерлися крізь

заставу. Зчинилася різня, яка буває звичайно, коли ворог попадається поміж два огні. Але він