Мотря

усе ще не просив пощади. Чути було крик, стони й погану московську лайку. Ранені, як жаби,

зіскакували з дороги у воду. Деякі пробивалися в ліс, деякі поринали в багні. Козаки працювали

пильно. Їх обхопив воєнний запал, але, мабуть, ще більшого завзяття додавала охота помсти.

Пощади не давали нікому. Нема пощади для придорожніх харцизів! Боротьба від куль та

щабель переходила на ножі й на кулаки. Противники зчіпалися, як на ярмарку борці, тягалися,

качалися по дорозі, і горе тому, що не встояв на місці. Коміть головою летів у багнюку, котра

проковтнула вже, мабуть, не одного. Щасливіші лишали все і навмання пускалися в ліс. За ними

посилали козаки свої стріли. Вони без шапок і без каптанів брели по болотах і по лісових

озерцях, щоб тільки якнайдальше відійти від того пекла. Розметали дорешти заставу, дорога

була майже очищена. Ще тільки докінчували кількох. Але й ті полетіли стрімголов.

Кочубеєві люди добре потрудилися, обороняючи валку свого пана. Мало хто вийшов без

рани. Порозхристувані, а порваними сорочками й каптанами, обсмалені димом і обмащені

грязюкою, подобали на харцизів, на лісових драбуг, а не на конвой його вельможності пана

генерального судді.

Генеральний суддя дякував їм за хоробрість і обіцяв, що не мине їх добра нагорода.

Обходив ранених і помагав перев'язувати рани, котрими козаки не дуже-то й турбувалися.

Козацьке тіло здорове, воно гоїться легко, і тільки відрубана голова вже з карком своїм не

зростеться. Найгірше дісталось Мотриному чурі. Його безтямним донесли до воза, і Мотря

негайно забралася чутити й осмотрювати свого любимця.

— Коли б не оце хлоп'я, — казали козаки, — то хтозна, що з нами всіма було б.