Мотря

Виявилося, що Мотрин чура, не питаючися в нікого дозволу, допав легкого коня і ще з

кількома смільчакамн об'їхав ворогів і напав на них іззаду.

Зняли такий крик і з таким розгоном наскочили на москалів, що тії гадали. Бог вість яка

сила надходить, і захиталися.

— На москалів? — спитав Кочубей.

— А хто ж ці харцизи були, як не москалі? Ратники, що промишляють на дорогах. Але вже

вони кинуть ті свої промисли.

Кочубей задумався.

— Чи були це москалі, чи наші, — я того не бачив! На лобі їм цього не було написано, а в

полон ми нікого не взяли, — розумієте?

— Розуміємо, — відповіли йому нерадо.

— Якісь розбишаки напали на залку генерального судді, а хто вони такі, того ні суддя, ні

його челядь не знає, бо на розмову не було часу. Зчинилася бійка. Кочубеєвих людей ранено

чимало, напасники розбіглися, може, хто з них і погиб у болоті, не знаємо... Так і треба казати,

бо так воно було.

Челядь знала, що значить Кочубеєве слово.

— Найкраще нічого не казати, — говорив старий візник, — чимало-то всяких пригод буває

в дорозі. Скільки я їх зазнав, за один зимовий вечір не розказав би. Ми боронилися. І тварина

обороняє себе, не лиш чоловік.

На тім і стало, щоб не розказувати багато.