Мотря

Тільки кості людські, кинені звірам на поталу, говоритимуть про те, що тут колись жили якісь

люди.

Він остерігав Кочубея, щоб не їхав тим шляхом, а повернув уліво, бо цей шлях непевний,

туди снуються москалі. І до нього придиралися, та він їх застрашив ворожбою і прокльонами.

— Ти ворожбит, старче? — питався Кочубей, котрий, докладаючися на свій високий чин,

на знайомство з високими старшинами і на узброєних своїх людей, не дуже-то й боявся нападу.

— Ворожиш?

— Вгадую, що буде, — відповів коротко старий.

— То вгадай і моє будуче.

Бандурист глянув на Кочубея і на його дружину, прошиб ас своїми ясними, ніби на сонці

та на полевих дощах споловілими очима, і відповів:

— Вам, ясні панство, я ворожити не хочу.

— Чому?

— Бо боюся гнів навести на себе. Брехня — гріх, а правди люди не люблять. Правди

тепер не зіскати. Вона сиротою бездомною скитається. Нині тут, а завтра там. Хто з нас знає,

хто її в серці має... Хай вас Господь окриє своїм омофором, і Мати Божа хай не отпускає вас у

дорозі. Спасибі, що пошанували старця, і бувайте здорові!

Пішов.

Кочубей сидів у колясі біля своєї дружини, задивився У вогнище горюче і думав.

— Їдемо дальше? — спитала Любов Федорівна.