Мотря

коней.

Як на те і дощ трохи ущух, вже не лив, мов із луба, а лиш як крізь сито дрібонькими

каплями спадав на землю.

На кухонному возі були сухі дрова; розклали огнище і любувалися теплом. Огонь оживив

сумний краєвид і принаджував людей до себе.

Діти, що пасли товар у полі, побачивши димок, підбігали туди. Але не сміли близько

підступати, тільки здалеку приглядалися до панської валки, любуючися гарними кіньми і

пишними повозами, яких і зроду не бачили.

Тільки старий бандурист, що надтягував туди зі своїм поводжатим, не боявся підійти до

панів, бо знав, що божого старця і панам годиться шанувати.

Його просили, щоб сів біля вогнища та погрів старі кості. Пали йому їсти й пити, а тоді

казали, щоб їм заграв та заспівав якої нової пісні.

— Нові пісні нікуди не годяться. Вони вже дуже світські. Або безсоромно веселі, або через

міру сумні. У старих піснях є своя окрема сила, божий глас промовляє з них до народу.

— То співайте старих.

Але співець не спішився. Казав, що не до пісні тепер, а до діла. Народ кривду терпить, і

нема кому за нього стати. І він розказував про те, що всім було вже надто добре відоме, — про

"консистенцію" царських людей, про збитки, які вони скрізь чинять, і про ті тягарі, які спадають на

людей в теперішні часи.

— Як воно ще кілька літ потриває, — казав, — то з нашої землі зробиться велика пустеля.